Автор цього блогу – трансгендер. Я народився дівчинкою, потім сталося життя, і зараз майже всі мої знайомі знають мене, як хлопчика чи молодого чоловіка. Багато з цих знайомих навіть не здогадуються, що я трансгендер. Я виглядаю дуже звичайно, так само, як всі. Мені завжди цього хотілося. Все моє до-трансгендерне життя я мріяв, що колись я зроблю перехід і стану "звичайною людиною". Ось тільки тоді я ще не знав, що "звичайних" людей не існує, а існує тільки купа лайна в моєй голові, яку туди посадили дорослі.

Я не есксперт в трансгендерності і всяких таких речах, і я не знаю насправді чому зі мною сталося так, як сталося. Навіть припускаючи, що моя трансгендерність може бути результатом травматичного досвіду, мені дуже щасливо з нею жити після того, як я отримав доступ до гормональної терапії. Я пробував всі можливі ліки від трансгендерності, які тільки міг собі уявити: психотерапевти, психіатри, трудоголізм. Ну, і, як ви можете собі уявити, якщо я досі вважаю себе трансгендером, то це не дало ефекту.

Сьогодні я почав читати книгу Валерія Маркуса "Сліди на дорозі" і ось, що я там знайшов:

Как сказал однажды человек, потерявший в Афгане обе ноги и бывший мне когда-то товарищем: "Не надо таскать свое прошлое за собой в рюкзаке. Лучший способ избавиться от него – рассказать о нем.

Моє минуле часто давить мене. Це відчувається так, будто на горлі лежить камень, а я – уж, який вʼється, намагаючись виповзти з-під того каменю.

Я знаю, що багато людей ненавидять трансгендерів і вважають таких людей, як я, чи больними, чи злочинцями, чи моральними уродами, в яких немає нічого святого. Одного разу, ще до того, як я зміг знайти лікарів, які почали допомогати мені, я їхав на метро додому після роботи. Я жив тоді далеко від центру, на станції метро Лісова в Київі, в будинку посеред залишків індустріального району. Людині, з такою зовнішністю, як в мене, було важко знайти квартиру, то я жив там, де сдали, не перебираючи.

Група молодиків, що запримітила мене у потязі, вийшла зі мною, а потім як я вийшов з Лісного базару, наздогнали мене. В нас завʼязався діалог (в них завʼязався, а мені було страшно і я мовчав), і все закінчилось тим, що мене відпиздили. Не те, щоб прям дуже сильно, скоріш, просто жартівливо відпинали, тому що я мовчав і не оказував ніякого спротиву. Напевно це було дуже скучно пинати такого, як я. Казали мені, що це тому, що я підорас.

Я не знаю, чи я підорас. Зараз я знаю, що хлопці пиздять один одного, не зважаючи на те хто там хто: підорас, чи товстий, чи тонкий. Тоді я це дуже чутливо прийняв, подумав, що вони так себе повели тому що, дійсно, зі мною щось не так, тому що я якось не так виглядаю. Зараз я думаю, що не важливо, як ви виглядаєте: є такі люди, що якщо бачуть змогу отпиздити вас, вони це зроблять. І все. Їм це смішно. Іноді – приємно. Це такий прикол, а ви нічого не розумієте. Людей, які слабкі, можуть відпиздити, і це просто так працює світ.

Напевно тому мені завжди хотілося виглядати "нормальним". Була в мене така думка, що коли я буду виглядати, як "нормальний чєл", то мене більше не будуть пиздити. Але насправді виявилося трохи інакше: якщо ти "нормальний чєл", то ти навпаки не проти попиздитись.

Іронічно.

Ще я дізнався, що багато хлопців, які виглядали завжди для мене, як "нормальні", не вміють пиздитись взагалі. І ще купа – ніколи не мали дівчини, чи втикають в ігри і бояться виходити з свого дому. І що пиздять і ненавидять не тільки трансгендерів, але взагалі всіх: чорних, білих, тонких, товстих, з бородою і безбородих, багатих і бідних. Деяких (багатих) не пиздять, бо не можуть їх достати. Але взагалі моя трансгендерність – це наче не саме погане, що може статися з людиною.

Як бачите, я не відповідаю прямо на питання як зʼявляються трансгендери. Плутаю вас і плутаю в своїх історіях. Оскільки я не можу відповідати за всіх трансгендерів у світі, то розкажу трохи звідки зʼявився я.

Я народився в місті Дніпропетровск, 1997 року, в незалежній Україні, в російськомовній сімʼї. В мене дуже дивна сімейна історія, але обидва батьки живі і обидва не наркомани і не алкоголики. Вони розійшлися майже одразу після мого народження.

Моя мама обожнювала те, що в мене було довге волосся. Вона плела мені колоски перед школою, і через те я запізнювався на заняття.

Я займався спортом, але якось так сталося, що виглядав, як здобна булка, то мене чмошили в школі, і в секції, де я займався спортом. Я був впевнений, що це мій травматичний досвід, доки я не виріс і мій знайомий мені не сказав, що майже усіх хлопців чмошать в школі. Він не знав, що я не хлопець з народження, і не розумів, чому я це пригадав у персональній розмові. Я так зрозумів, що для нормальних хлопців, це наче золотий стандарт, що тебе чмошать.

В мене і досі синдром відмінника, як справедливо помітив мій вчитель з української мови. В школі я був відмінником до девʼятого класу. Потім почались мої персональні "темні" часи і було вже не до школи.

Я закінчив школу і якось зміг поступити в Київ, дякуючи за підтримку моєму дідусю. Було важко і постійно не було грошей, то я працював одразу як мені стало 18. Я не міг спілкуватись з людьми, одногрупники теж мене почали чмошити. Після того, як мене били в дитинстві, я не міг переносити обійми чи будь-які дотики.

Я намагався знайти ліки проти своєї трансгендерності, щоб стати нормальною дівчиною. Десь 4 роки я на цей процес витратив, та так і не вийшло. А коли не вийшло, то зʼявився новий трансгендер – я.

Впевнений, що є мільйон різних способів того, як зʼявляються трансгендери, і тепер ви знаєте один з них.